Майндфулнес у побуті

Якщо говорити про майндфулнес у побуті, то одним із медитативних див я вважаю приготування їжі. Я готую собі навіть тоді, коли чоловіка і дітей немає вдома, але для них готувати теж люблю. Бувають, звісно, періоди, коли готувати не хочеться, тоді в хід ідуть якісь інші способи сповільнити темп життя, але загалом, коли я готую, то занурююся в цей процес повністю.

І фільми про шалену кухонну метушню я теж люблю. Сюди й No Reservations, і Chef, і серіал The Bear, і купа документалок від Netflix про стрітфуд... Але все почалося в мої 18 років, коли я вперше подивилася «Рататуй». А точніше — зі сцени, де Ремі порівнює свої відчуття від різних смаків (а в мене так само: я обожнюю розтирати шматочки їжі між язиком і піднебінням, прислухаючись до гармонії смаку), і відразу після неї — з шокуючого для мене моменту, коли незграбний друг Ремі, куштуючи те саме, відчуває лише якісь жалюгідні відлуння смаку. До того моменту я ніколи не замислювалася над тим, що люди можуть відчувати їжу настільки по-різному.

Джон Кабат-Зінн, засновник західного підходу до майндфулнес, свого часу подарував світу медитацію з двома родзинками. Я випробувала її на собі англійською мовою і дуже хочу спробувати записати українською, та ще й так, щоб не осоромитися перед оригіналом. От тільки треба нарешті завершити свій курс із керованих медитацій, який я ніяк не доведу до ладу.

Але я відволіклася. І ось із 18 років я почала готувати так, як подобається мені, а не так, як написано в рецептах. Зрозуміло, що з кондитеркою це спрацювало не одразу, а іноді не працює взагалі, бо закони харчової хімії ніхто не скасовував. Але з усім іншим можна експериментувати майже без обмежень. Можливо, мене приваблює саме ця імерсивність, адже коли прислухаєшся до власних відчуттів і досліджуєш, то якось не до того, щоб відволікатися на дурні думки. Принаймні в мене це працює саме так.

Чому я пов'язую це з майндфулнес? Тому що в сучасному світі приготування їжі дедалі більше відходить на другий план. Люди часто з гордістю кажуть, що не готують — не вміють або не хочуть. Але далеко не всі з них справді пробували дати собі простір для фантазії та сповільнення на кухні. Просто так. Не заради результату, не поспіхом, не тому, що треба когось нагодувати. А для себе. Готувати те, що подобається, так, як подобається. Повільно, з повним зануренням у цей паралельний всесвіт, де панують колір, форма, тактильність, смак і аромат.

І для цього, звісно, потрібно обрати час, щоб насолодитися процесом сповна. Коли ми почали жити разом, чоловік боявся заходити на кухню. Але згодом виявилося, що якщо залишити його в спокої і віддати кухню під його владу, то можна отримати у винагороду неймовірний стейк або домашні суші, від яких неможливо відірватися.

P.S. Замовила доставку із «Сільпо». Скоро привезуть інгредієнти для курячого супу на йогурті зі спеціями. Уже не можу дочекатися.