Є гравці, які через помилку починають постійно себе картати. Партнери такі теж є. Але якщо партнера в паделі можна здихатись (з партнером по життю теж можна розійтися), то розлучитися зі своїм внутрішнім критиком — задача архіскладна.

Співчуття не схоже на те, чого нас учили. Багатьом здається, що якщо не пожаліти себе як слід, не «поплакати над долею», то це буде жорстокість до себе. Але це хибна логіка.

У близьких стосунках є один тип конфліктів, який майже не піддається логіці, але дуже добре руйнує довіру. Це ситуації, коли людина формально нічого не порушила, усе зробила «правильно», але поруч із нею іншому стає боляче.

Чи помічали таку штуку: якщо довго бути голодним, накидаєшся на їжу і уже не завжди розбираєщ, що саме ти їси? У стані голоду часто не слухаєш себе: мені це смакує чи ні — просто ковтаєш. Так само і у стосунках.

Під час останньої сесії з однією моєю клієнткою, яка буквально поховала себе під нестерпним для неї тягарем нав’язаних їй мисленнєвих конструкцій і всіляких попередніх діагнозів, мені захотілося спитати: «А що, як з вами усе гаразд?» І знаєте що? Я спитала.

Це питання однаково часто ставлять і чоловіки, і жінки. На мій погляд, у тому, щоб звернутися на терапію самостійно, немає жодних мінусів — навіть якщо партнер відмовляється.